Дівчина у вишуканій сукн

"Дівчина у вишуканій сукні"

Оповідання

За віконним склом пронизливий вітер змушував безліч пожовклих тіл відправитись в останню путь. Людина подібна осінньому листю. – Із відтінком сезонної меланхолії подумав Марк. – Вона до останнього готова триматись за звивисті крони дерев не розуміючи, що життя – це процес короткотривалого падіння на земну скатертину.

В чашці холонув барбарисовий чай. Миготливі ліхтарики сонця поблискували на райдужці ока. З боку магістральних доріг доносився крик автомобільних клаксонів. Його буденне життя вже як два місяці перебувало в режимі глухого оффлайну. Він обірвав стосунки із сім’єю та друзями. Звільнився з роботи та щонайгірше – втратив інтерес до улюбленої справи. Малювання на полотні захоплювало юнака ще з дитинства. Проте, це покликання не приносило до гаманця ані копійки. Багаторічний, сповнений сумлінням труд над картинами, так і залишився ніким не оцінений. Довготривале перебування у стані граничному із нервовим зривом перетворило хлопчину на неповноцінну клітину, яка втратила здатність виконувати належні їй функції. Чергове відчуття хронічного розчарування щоразу міцніше стискало груди. Відрадою служили антидепресанти та снодійні препарати. У безодні нездорового сну вдавалось, хоч ненадовго, позбутись клейма закінченого невдахи. Вдавалось забути про гнітючу провину перед собою, допоки гіркий дим реальності не змушував вкотре прокинутись.

Мешкав самотній хлопець у трикімнатному будинку, що розміщувався на околиці запиленого міста. Під небесним простирадлом прилегле подвір’я перебувало в полоні густого туману. Витканий сонливістю погляд блукав поміж оголеного гілля. Несподівано в середині нього розпалилось запекле багаття уваги; Біля покритого іржею паркану стояла тендітна дівчина. Червона сукня ідеально підкреслювала її струнку фігуру, а пшеничний колір волосся нагадував про квітую весну. Кутики рота нерішуче потягнулися вгору, щоб зобразити посмішку щирої та дещо наївного дитини, яка начебто давно зникла.

– Неймовірна... – Промовив пошепки Марк і охриплим голосом розірвав веретено кімнатної тиші.

Доки він перебував у вирі милування, незнайомка квапливим кроком рушила в напрямку до померклої тераси. Через хвилину дверний дзвінок запищав, неначе підстрелене пташеня. Перетинаючи умовні квадрати та лінії оселі, хлопець дістався передпокою. Пальці рук пронизував надокучливий тремор. Не в силах пручатись, алюмінієва ручка невпевнено опустилась донизу. Від навколишнього повітря тхнуло прогнилим листопадом.

– Доброго ранку! Пробачте за клопоти, я заблукала та спізнилась на автобус. – Дівчина ніяковіла на порозі від холоду.

Тембр голосу прозвучав мелодійніше, аніж гра на роялі. Незвідана таємниця ховалась у сутінках її чорних зіниць. Раптом щось невимовно казкове розлилось по його пружних артеріях та венах.

– Змушена зізнатись, я добряче замерзла. Дозволите зайти? – Спитала вона.

Тієї ж миті гостролезий стилет осінньої стужі вдарив їх із новою силою. Без зайвих зволікань він гостинно запросив її пройти всередину.

Надзвичайні явища почали відбуватись, щойно вони опинились під ковдрою хатнього затишку. Площа домівки, в буквальному значенні, почала збільшуватись у своїх розмірах. Вузькі коридори розтягнулись та стали просторішими. Стелі здавались значно вищими, аніж зазвичай. Множинні тріщини, що обшивали товщу стін зникали прямо на очах. Від побаченого лобні дуги молодика омились приливом рясного поту.

– Коли я сюди увійшла, що ви відчули? – Дівчина трималась неабияк спокійно.

Над ним нависла сокира мовчання. Знеструмленим притаманно лепетати про кохання без угаву. У той час, як закохані пізнають її глибинну істину в багатозначній тиші. Споконвічно світ багатшав на вузьколобих дурнів, які закохуються із першого погляду. Біда в тім, що хлопчина належав саме до них.

– До речі, я Єва. Приємно познайомитись. – Вона люб’язно простягнула йому свою руку.

При рукостисканні її лагідний дотик подіяв на Марка, наче електричний струм. Стурбованість одягнула на хлопця драпове пальто крижаного остраху.

– Послухайте, через півгодини на мене чекає автобус додому. Можна у вас ненадовго затриматись? Не хотілося б мерзнути на автобусній станції.

Юнак нерішуче кивнув головою в знак того, що цілком не проти.

– А ви не говірливих, вірно? Що ж, відверто кажучи, я ніколи не любила надмірно балакучих чоловіків. Язикатість є проявом духовної слабкості.

Жвавий діалог між ними досі не заводився, подібно вередливому карбюратору.

– Покажете мені оселю? Давайте влаштуємо невеличку екскурсію! – Від прийдешньої ідеї вона радісно заплескала в долоні.

Марк знову кивнув та, вшановуючи обопільне мовчання, попрямував до найближчої кімнати.

Килим із шовку обіймав кахельну плитку. В обширах вітальні стояв телевізор, диван, сервант для посуду, радіоприймач та книжкова шафа. Кожен предмет інтер’єру був ретельно обклеєний записками із маніакально-депресивним змістом. У вічі кидались слова: «Непорозуміння», «Самотність», «Розпач», «Відчуження», «Апатія», «Провина» та десятки інших. Єва із неприхованим інтересом вивчала наявність кожної емоції. Окрім цього була іще одна деталь – на підвіконні спочивала зів’яла квітка. Поряд лежав паперовий квадрат. На ньому стояла дата і трішки нижче підпис: «Жодне океанське цунамі не в силах змити тебе із пісків моєї пам’яті».

Нашестя болісних спогадів облило серце гарячим кип’ятком.

– Невже ця дрібничка вартує твоїх страждань? – Дівчина взяла мертву рослину, недбало покрутила між пальцями та жбурнула об холодну підлогу.

Марк ще ніколи не виглядав таким нещасним. Внаслідок падіння стебло назавжди розпрощалось із своїми пелюстками.

Напевно, ось так старенька матір втрачає рідних дітей, – подумав він.

Зненацька уся будівля забилась, немов у епілептичних судомах. Кришталева люстра, що висіла на стелі нагадувала шибеника в передсмертній агонії. Уламки антикварних ваз розсипались килимом, як керамічний бісер. Дерев’яні полиці звільнялись від різноманітних книг, газет та журналів. Паранормальне явище тривало, меншою мірою, близько двох хвилин. Коли все скінчилось, кімната була схожа на полігон після артилерійського обстрілу.

– Мені подобається твоя домівка. Вона прекрасна, справді! – Єва ніжно взяла його за руку. Їм обом не залишалось нічого іншого, як залишити вітальню з напівзруйнованим оздобленням. Не зважаючи на те, що будинок ледь їх не вбив – подорож продовжилась.

Ясенове ліжко залишалось не застеленим. Промінці денного світла проникали крізь прозорі фіранки. На стінах до бамбукових шпалер кріпились зображення людей на чорно-білих фотокартках. Завітавши у спальню, Єва одразу ж кинулась до розвішаних портретів. Кожне обличчя дивилось на неї спустошеним поглядом. Перед нею поставало своєрідне кладовище.

Щоночі спогади про минулі розлуки катували юнацьку пам’ять, як черви змертвілу плоть. Мішки під сірими, як попіл очницями заповнились тяжкістю безсонних ночей. Хлопчина став схожий на вродливе дерево із хворим віттям. Блукаючи поміж лабіринтів презирства, Марк безнадійно шукав виправдання своїм помилкам.

– Ти досі зберігаєш їх? Чому ж не відпустиш? – У витончених руках з’явилось кілька фотографій. М’якими рухами Єва почала рвати їх на шматки.

Декоративний паркет тріщав під ногами. Будівля затряслась у нестерпному сказі. Від приступів болю юнак заплющив очі. Через миттєвість, що здавалась вічністю – все було скінчено. Клаптики його любові лежали під сирою стіною, як жалюгідний непотріб. Солоні сльози потекли по мужніх вилицях. Рукав трикотажного светра збирав їх, як дорогоцінні перлини.

– Пробач, та часу більше немає. Ходімо звідси, негайно, – з цими словами вона пішла до останньої кімнати.

Лапища сонячних променів тягнулись до найтемніших куточків майстерні. Час котився скелею годинникового циферблату, немов гумовий м’ячик – швидко та невпинно. Поверхня обшарпаного столу нагадувала підошву старого черевика. Свіжі полотна виглядали на ній, як прилипле болото. Спершу, її вираз обличчя підіймався над пухнастими хмарами радості та в результаті він щоразу падав у прірву жалісної гримаси. Річ в тім, що поверх кожної роботи незграбними літерами виписувалось слово: – «Мрія».

– Знаєш, а в тебе талант. Великий талант. – Єва відклала у бік переглянуті полотна. – Творчість відображає те, чого тобі завжди бракувало, так?

Їх погляди вмістили у собі глибоке співчуття один до одного. З кишені, хлопець дістав малюнок у паперовому згортку.

– Я знав, що ти прийдеш. Я завжди знав. – Ланцюг загадкового мовчання остаточно розірвався.

Звільнивши малюнок від кайданів завернутого паперу, Єва заціпеніла. Типові лінії створювали образ неповторної дівчини, чиє волосся наполовину зливалось із пшеничним полем. Шлейф червоної сукні підкорився волі лагідного вітру, а долоні приховували чарівну усмішку.

– Я втомився жити в ілюзіях, Єво. Втомився мріяти про нездійснене. – Вслід за ілюстрацією він простягнув їй коробку із сірниками.

– Благаю, поверни мене до реальності.

Єва тримала сірники «Розчарування». Мотузка смутку стискала їй горло.

– Я заберу із собою твій біль. Я звільню тебе, обіцяю. – Востаннє сказала дівчина.

Запалені вогники розлетілись творчою майстернею. Жадібне полум’я вмить охопило будинок. Каркас затріщав по невидимим швам. Через навалу чадного диму, він вибіг на вулицю.

Свіже повітря розносилось по легеневим шляхам. Помешкання горіло разом із болісними почуттями, спогадами та нездійсненними мріями Марка. Із сутулого дерева злетів останній листок цієї осені. Закружлявши у вальсі, він опустився йому на долоню.

– Людина подібна осінньому листю – Промовив юнак та відкрив своє серце новому життю.

Березень, 2016 р.