Я все життя, любов, тебе чекав

Як водоспад, гримлять слова гучні,

Але найбільша сила в тихім слові.

І тільки ті щасливі справді дні,

Де є хоч крапля Справжньої Любові.

Душа співає Сонцю і Весні,

Зірками сяють обрії казкові,

Палає у безмежній далині

Чарівне світло Справжньої Любові.

Пливе у хмарі Місяць на човні,

Ставкам дарує рушники святкові,

А нам – печаль і мрії осяйні,

Й чекання вічне Справжньої Любові.

Я все життя, Любов, тебе чекав,

Вдивлявся у світанки пурпурові.

Вже сивиною сніг повисипав,

А все ще прагну Справжньої Любові.

Ти прилітала, часом, уві сні

(А сни мої старі, не кольорові)—

Зникали вмить усі думки земні,

Відчувши подих Справжньої Любові.

І вірші не писалися мені,

Тьмянило розум хвилювання крові,

Палало серце, наче у вогні

І все жадало Справжньої Любові.

Було... Було! Даремне каяття.

Заплачуть скоро дзвони малинові,

І відійду в далеке небуття.

А чи пізнаю Справжньої Любові?...

Блукає доля у тяжкій імлі,

Ховає сльози у стрічки шовкові,

Відлічує мені печалі дні,

І теж не знає Справжньої Любові.

Великий Боже! Люди ж не святі.

С кажи мені свій вирок в тихім слові

І подаруй (хоч в іншому житті!)

Тепла і світла Справжньої Любові.

Я все життя, Любов, тебе чекав...