Зупинись

Я зустрів сам себе: ось хлопчина веселий, співучий.

Він – це я. Чи не я? Від питань забриніла душа,

Спогад враз задзвенів, як струна, звук печальний, тягучий...

Може в хлопця спитать, чи не треба – він так поспіша?

Зупинись хоч на мить, незнайомий мені перехожий,

І дозволь у тобі давній спогад про себе впізнать.

Ти такий молодий і нітрохи на мене не схожий –

Дуже важко себе через стільки років пригадать.

Ми жили і росли, і співали, і небо всміхалось,

Квіти пахли, цвіли, і до наших тягнулись долонь,

І не плакали ми, а раділи – що сталось, те сталось,

І плекала весна у серцях нам любові вогонь.

Як давно це було! Так давно, наче й зовсім на було!

Листя жовте згребли і спалили – розвіявся дим,

Попіл голову вкрив. І не зчувсь, як життя промайнуло.

Вже на серці зима. Невідомо те все молодим.

Перехожий спинивсь і запитливо дивиться в очі.

Чи знайдуться слова, щоб усе пояснити йому?

Чи помовчати мить? Зрозуміє, як дуже захоче,

Він – такий же, як я, тільки років із тридцять тому.

Він живе і росте, і співа – молодий та пригожий,

І вітають його квіти подихом ніжно-п’янким.

Та життя пробіжить, скоро стане на мене він схожий –

Листя жовте згребуть і підпалять, розвіється дим.

Зупинись хоч на мить, незнайомий мені перехожий.

Зупинись!

Хоч на мить!